Членство в МО

Питання про членство у міжнародних організаціях на перших стадіях розвитку було дещо заплутаним, оскільки в ряді літературних джерел наводилися різні позиції щодо складу і класифікації членів міжнародних організацій. Були спроби класифікувати їх на повноправні (тобто, держави) і неповноправні (тобто, самокеровані території і навіть держави, які щойно звільнилися від колоніальної залежності). Навряд чи може бути прийнятним і поділ членів міжнародних організацій, за аналогією з договорами, на первісних і тих, що приєдналися, оскільки і це не відповідає принципу суверенної рівності членів міжнародної організації. Проте згодом були знайдені більш прийнятні форми визначення членства і це виявилося в тому, що, з одного боку, загальновизнано - всі члени міжнародної організації рівні і повноправні, а з іншого - держави, що беруть участь у заснуванні міжнародної організації, варто називати "члени-фундатори", а держави, що приєдналися до неї згодом, варто іменувати "члени організації". З такою точкою зору, викладеною в книзі "Міжнародне право" за редакцією К.А.Бекяшева, можна погодитися.
Поряд із такою класифікацією членів міжнародних організацій у міжнародній практиці існує кілька типів (видів) держав, які не є членами міжнародних організацій, але беруть участь у їхній роботі. Серед них варто назвати такі: асоційовані члени, спостерігачі і неурядові організації, яким надається так званий консультативний статус.
Статус асоційованого члена дозволяє державі брати участь у роботі міжнародної організації, але не дає права голосування й обрання у виконавчі органи.
Статус спостерігача надає право державі, не члену організації, а також державі, що є членом організації, але з якоїсь причини не ввійшла до складу керівного органу, брати участь у його роботі, але без права голосу й обрання.
Консультативний статус може бути наданий неурядовій організації. Він дає право брати участь у роботі міжнародної організації з правом дорадчого голосу. Процедура прийому до міжнародної організації регламентується правилами прийому, які кожна організація встановлює за своїм розсудом і, звичайно, на основі голосування більшості. Найбільш складні умови прийому встановлені в ООН, для чого, крім інших ускладнень, необхідна рекомендація Ради Безпеки ООН.
У питанні про припинення членства в організації розрізняються два види припинення - вихід за власним бажанням члена організації і його виключення.
Для виходу за власним бажанням необхідні письмові заяви з мотивацією виходу і документ про відсутність фінансової заборгованості.
Виключення з організації можливе у випадках систематичних порушень її статутних положень.
Від припинення членства в організації варто відрізняти призупинення членства, що може мати місце як з ініціативи організації, так і з ініціативи держави-члена.

Форми економічної інтеграції

У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як відносини, і як процес. Інтеграцію в першому розумінні можна тлумачити як відсутність будь-якої форми дискримінації іноземних партнерів у кожній з національних економік. У такому плані міжнародна економічна інтеграція розглядається як найвищий ступінь розвитку МЕВ. Як процес інтеграція виявляється в стиранні відмінностей між економічними субєктами - представниками різних держав.
На мікрорівні вирізняють горизонтальну та вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція виникає при злитті фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу і отримання при цьому додаткового прибутку, і супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування.
Вертикальна інтеграція передбачає обєднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють три форми вертикальної інтеграції:
• інтеграція "вниз" (наприклад, приєднання заводу - виробника сировини чи напівфабрикатів до компанії, яка веде головне виробництво);
• виробнича інтеграція "вгору" (наприклад, придбання сталеплавильної компанії заводу, що виробляє металоконструкції);
• невиробнича інтеграція "вгору", що включає сферу розподілу.
Розглядають такі форми міжнародної регіональної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний та політичний союзи.
Зона преференційної торгівлі - зона з пільговим торгівельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами. Найбільш показовим історичним прикладом такої інтеграції є преференційна система Британського співтовариства, що обєднувало 48 держав.
У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі, зона вільної торгівлі "США - Канада", Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).
Митний союз - це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Такі угоди діяли у Бенілюксі, в Європейському союзі.
В економічному союзі вільний рух факторів та результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця. Прикладом таких союзів є Бенілюкс, Сполученя Штати Америки, Радянський Союз. На основі економічних створюються політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується політична інтеграція.
При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митних союзів міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, тобто розвивається торгівельна інтеграція. Глибші форми міждержавної інтеграція створюють умови для виробничої інтеграції. Рівні, форми та темпи міжнародної екнономічної інтеграції тісно взаємоповязані.

Теорія переговорів

Переговори стають все більш значими в житті сучасної людини. Вони виникають не в ситуації ієрархічної залежності (типу армійської), а у разі потреби досягти згоди у двох автономних учасників. В. Мастенбрук визначає переговори як комбінацію двох чинників - власних інтересів і залежності від опонента. Проблема переговорів в західному світі відчувається як важливіша, порівнюючи, наприклад, з Україною, оскільки там серйозно порушується проблема узгодження поведінки різних соціальних груп і інтересів. Ми ж звикли жити (і, ймовірно, продовжуємо це робити) в рамках ієрархічного слова, коли думку одну, що займає “командне крісло”, визнається єдино за можливе і незаперечно.
Найбільш успішна модель переговорів була запропонована в рамках Гарвардського. Сама програма виросла із спроби піти від ідеї боротьби за виграш, при якій виграш однієї із сторін автоматично означає програш іншій. Друга сторона, природно, також щосили боротиметься за виграш і конфлікт перейде в затяжну кризу. Але одночасно і м'якший підхід, де ми тільки відступаємо, не є альтернативою. Психологічно м'який підхід дуже важко витримати. Гарвардський проект розглядає ці два варіанти позиційних переговорів - м'який і жорсткий - як нецікаві. Пропонується особливий варіант, що ґрунтується на базових принципах двох підходів. Він отримує назву - принципові переговори.
Одним з найважливіших компонентів теорії переговорів є комунікативний. Все направлено на те, щоб перекласти конфліктну комунікацію на нові рейки. Саме звідси виникає така спеціалізація як переговори з терористами. Фахівці цього профілю беруть на себе велику частину навантаження в цій складній ситуації. Серед їх правил такі: необхідно збити перші вимоги терористів, щоб не йти надалі за їх сценарієм. Зате остання вимогу треба прагнути задовольнити, тоді терористові психологічно легше здаватися.
У переговорах активні позиції займає не тільки той, хто говорить, але і той, хто слухає. Інакше переговорний процес обов'язково починає пробуксовувати.
Вирішивши в ході переговорів проблему ефективної комунікації, можна перейти до наступної фази, від якої залежить рішення, - аналізу існуючих інтересів. Позиції - це жорстко сформульовані умови, від яких із-за їх фіксованості вже неможливо відійти. Але за кожною позицією стоять ті або інші інтереси.
Ми бачимо, що принципові переговори, запропоновані Гарвардською школою, цікаві цим поєднанням твердості і м'якості, якого не було в інших реалізаціях. Одне з правил навіть виносить саме цей аспект на перше місце:
Будьте тверді, кажучи про проблему, але м'які з людьми.
Твердість, яка так імпонує кожному учасникові, присутня в цьому варіанті переговорів, але ця твердість концентрується тільки на принципових ділянках. Решта всіх складових конфліктної комунікації, навпаки, позбавляється від прикмет конфліктності всіма можливими способами.
Ми говорили про узгодження інтересів, але одночасно слід подумати і про те, що в принципі можливі і просто загальні інтереси. Гарвардци в цьому випадку підкреслюють три моменти:
1) загальні інтереси є в будь-яких переговорах;
2) загальні інтереси це реальна можливість, а не випадок;
3) підкреслення наявності загальних цілей робить переговори гладшими і дружніми.
І останній параметр - використання об'єктивних критеріїв. Це відразу зменшує час на спори, адже подібні критерії незалежні від нас, і не нам їх міняти.
Щоб привернути на свою сторону партнера, слід приділити справжню увагу йому і його інтересам. До речі, фальшива гра в цьому плані часто виходить назовні. Тому прагніть бути щирим.
1) Активне слухання.
Активне слухання йде як на вербальному (перепитування, підтвердження і під.), так і на невербальному рівні;
2) Підтверджуйте точку зору партнера.
Ви повинні підтвердити, що ви зрозуміли почуте, навіть якщо ви не згодні із запропонованою позицією. Це зовсім не означає згоди, просто мова йде про ефективності комунікації, де слід демонструвати розуміння того, що ви почули.
3) Виражайте співпереживання їх відчуттям.
Ви повинні виразити розуміння їх відчуттів. Це обеззброює і розташовує, і тоді у відповідь ви можете чекати те ж саме.
4) Запропонуєте варіант вибачення.
Вибачення часто створює дуже хороші умови для подальшого конструктивного дозволу суперечки.
Важливим параметром успішної розмови стає демонстрація вашої згоди там, де це можливо.
Слід якомога частіше в ході розмови вживати різноманітні “так”, які мають властивість обеззброювати партнера: “Так, тут ви маєте” рацію, “Так, тут з вами слід погодитися”. Це ж “та” повинно бути присутнім і в невербальній формі.
І на закінчення У. Юрі підкреслює, що ви не повинні прагнути до перемоги за всяку ціну, необхідно шукати шляхи взаємного задоволення. Тільки так супротивники можуть стати партнерами. Будьте великодушні в кінці шляху, подібно до професіоналів по переговорах з терористами: в кінці слід стати м'яким, в чомусь можна і поступитися.
В цілому слід зробити вивід, що поза сумнівом існує декілька можливих теоретичних парадигм, що моделюють процес переговорів. Гарвардський підхід став одним з найбільш поширених, але, безумовно, до нього не слід відноситися як до єдино можливому і правильному. Наприклад, підхід В. Мастенброка також можна розглядати як особливий, в рамках якого спеціальна увага приділяється як процесам заборони емоцій, так і процесам контрольованого вивільнення емоцій.

Суть і значення інтеграції країн у світове господарство

У розвитку світової економіки останніх десятиліть домінують процеси міжнародної економічної інтеграції. Вони визначають напрями та пріоритети сучасного етапу інтернаціоналізації господарського життя, формуючи середовище глобальної конкуренції, впливаючи на стратегічні інтереси всіх країн та регіонів світу. На мікрорівні внаслідок горизонтальної та вертикальної взаємодії формуються ринки факторів і результатів виробництва, виникають, розвиваються домінуючі у сучасній економіці транснаціональні корпорації.
На макрорівні інтеграція розвивається на основі створення економічних обєднань країн. Інтеграційні імпульси виходять, насамперед, із міжнародних угруповань загальноконтинентального значення. У Європі - це Європейський союз (ЄС), у колі якого формуються інтеграційні інтереси не тільки західноєвропейських, а й східноєвропейських країн. На американському континенті - це Північноамериканська угода про вільну торгівлю із домінуючою роллю Сполучених Штатів Америки. В Азії інтеграційна політика концентрується навколо створення інтеграційного угруповання величезного як за кількістю країн-учасниць, та і за сукупним потенціалом. Контури континентальної інтеграції можна також виявити, аналізуючи сучасні економічні взаємовідносини країн Латинської Америки і Африки. Для такого типу угруповань характерні чітко орієнтовані на глобальну конкуренцію механізми регулювання і координації при певних відмінностях організаційного оформлення. Водночас розвиваються традиційні і створюються нові регіональні та субрегіональні угруповання країн, які безпосередньо не впливають на глобальну конкуренцію. Вони мають інші, локальні, цілі і використовують відповідні інтеграційні механізми. Поряд з могутніми угрупованнями країн ефективно функціонують середні та малі інтеграційні угруповання, хоча їхній розвиток багато в чому і зумовлюють зовнішні фактори інтеграції.
Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:
• динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією обєктивних факторів, так і "ланцюговою" реакцією країн на розвиток окремих інтеграційних угруповань;
• нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн і регіонів світу;
• розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів, які мають глибоки корені в історичних, політичних, економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.
Дослідники визначають, що у сучасному світі інтеграція і дезінтеграція розвиваються асинхронно, як два різноспрямовані процеси. При цьому дезінтеграційні явища і процеси можуть мати не тільки локальний характер (провінція Квебек у Канаді, Корсика у Франції), але й глобальний (розпад Радянського Союзу, Ради економічної взаємодопомоги). Інтеграція та дезінтеграція являють собою обєктивні взаємоповязані процеси. Більш того, дезінтеграція формує передумови інтеграції на нових кількісних та якісних засадах. У окремих випадках можуть складатися умови для реінтеграції. Але. Не зважаючи деякі дезінтеграційні процеси у сучасній системі національних економік, їй більш притаманна загальна глобальна інтеграція. Таким чином, на початку третього тисячоліття світ перетворився в глобальну економічну систему, в якій практично не залишилося можливості для здійснення стихійних ринкових відносин між державами. Виник глобально функціонуючий світовий виробнично-господарський механізм, складовими якого стали окремі національні економіки. Отже, аналізуючі сучасні тенденції світового розвитку, інтернаціоналізацію національних економік, перетворення світового економічного механізму в єдину глобальну систему, для України виникає гостра необхідність процесу активної інтеграції до сучасної системи господарських звязків для успішного подальшого економічного, соціального та політичного розвитку.

Сутність концепції трасформації

Шокова терапія - що існувала в 60-90 рр. XX ст. економічна теорія, а також комплекс радикальних економічних реформ, що базуються на цій теорії. Ці реформи, як декларують постулати «шокової терапії», «...направлени на оздоровлення економіки держави і виведення її з кризи». До таких реформ відносяться моментальна лібералізація цін, скорочення грошової маси і приватизація збиткових державних підприємств. У переважній більшості випадків застосування «шокової терапії» приводило до катастрофічних наслідків, аж до державних переворотів.
Спираючись на минулий успішний досвід, на зорі 1990-х Д. Сакс порекомендував новим макроекономікам в перехідній стадії (країнам Східної Європи, колишнього СРСР і Латинської Америки) також повністю відпустити всі ціни, скасувати субсидії, продати державну власність і ввести вільний, плаваючий курс валют, щоб дати струс економічної летаргії часів комуністичної ери. Шок набув форми раптових і радикальних змін в структурі і стимулах цих макроекономік. В результаті Польща і інші держави Східної Европи досягли рівня економічного розвитку, відповідного вимогам для вступу до Європейського союзу. Макроекономіки ж колишнього СРСР і Латинської Америки мали поперемінний успіх.Польща розглядалася як зразок застосування «шокової терапії». З приходом в цю центрально-європейську країну демократії, уряд скористався радами Д. Сакса і колишнього економіста МВФ Давида Ліптона, негайно скасувавши регуляторні заходи, ціновий контроль і субсидії промисловості, що знаходиться в державній власності. Проте, з урахуванням приватизації державного сектора, поступові зміни давалися дуже важко.
Градуалізм - прояв еволюційного підходу у виборі шляхів і закономірностей поступового переходу економічної системи з одного стануя в ін. - без катаклізмів, що відбуваються, напр., в результаті застосування методів шокової терапії для стабілізації економіки країн, що потрапили в ситуацію фінансово-економічної кризи, небезпечних темпів інфляції. Прихильники градуалізму виступають проти разової, одномоментної лібералізації цін і швидкої приватизації. На їх думку, в ході реформ потрібно не допустити руйнування виробничого потенціалу, і зберегти зайнятість на пристойному рівні. Тому градуалісти провідну роль відводять стабілізації виробництва і лише при постійному випуску продукції вважають за можливе забезпечити безперервне надходження ресурсів, необхідних для підтримки певного рівня споживання і інвестицій, для соціальної адаптації населення до умов ринкової трансформації економіки. Така стратегія грунтується на надіях підвищення ефективності і зростання доходів вже в результаті первісних часткових реформ, які повинні служити поштовхом до наступних, складніших економічних перетворень.
У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями: 1) соціально-психологічний; 2) соціально-правовий; 3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).
Соціально-психологічний інституціоналізм. Його було започатковано працею Торстена Веблена (1857—1929) «Теорія бездіяльного класу» (1899), в якій він дав глибоку критику капіталізму. Автор наголошує на існуванні суперечності між економічною теорією і реальним життям. Економічна наука займається абстракціями, які не збігаються з реаліями життя. Політична економія проголосила ідею гармонії інтересів, а насправді скрізь відбувається жорстока боротьба за існування. Веблен критикує ортодоксальних економістів за те, що вони обмежують економічні інтереси тільки грошовими, ігноруючи людину як особистість, що перебуває у певному суспільному середовищі. Крім того, вони не враховують історичного розвитку цього середовища.
З цієї причини Веблен ставить завдання — розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схильностей людей. Гостра критика капіталізму дала підставу колегам назвати Ве-блена «американським Марксом». У розвитку суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, далі суспільство проходить через варварство до сучасної машинної системи.
Соціально-правовий інституціоналізм. Д. Р. Коммонс (1862—1945) формулює «юридично-мінову» концепцію суспільного розвитку. її суть полягає в тім, що в основу розвитку він покладає мінові відносини, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства. Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного інституту, включає три моменти: конфлікт, взаємодію, розв'язання. Отже, будь-які суспільні конфлікти, усі суперечності можна успішно розв'язати. Запорукою цьому буде юридичне регулювання правил «угоди».
Велике місце в концепції Коммонса посідає категорія «розумної цінності», яка утворюється в результаті формування оцінок, єдності думок у процесі всіх угод. Він навіть заявляє, що політична економія — це наука про процеси, що ведуть до встановлення «розумної цінності».
Коммонс критикує класиків і неокласиків за їх визначення вартості. Вартість у нього — це очікуване право на майбутні блага і послуги.
Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм. В. Мітчелл (1874—1948) — учень Веблена — став засновником нового емпіричного напряму в інституціоналізмі. Проте Мітчелл не безоглядно наслідував Веблена. Так, наприклад, він критично оцінював ігнорування Вебленом статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень. Він підкреслював великий вплив грошей на поведінку людей. Це зумовлено тим, що виробництво товарів підпорядковане не виготовленню споживних вартостей, а одержанню прибутку. Саме це пояснює необхідність вивчення грошового господарства.
Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він намагався не тільки звернути увагу на вади тогочасного економічного життя, а й сподівався розв'язати загальні суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділяв аналізу циклічних коливань. Циклічний характер капіталістичного відтворення, за Мітчеллом, спричиняється дією багатьох факторів «системи грошового господарства». Він уважає за можливе впливати на цикли і навіть запобігати їм. Він прихильник державного втручання в економіку.

Стурктура і персонал диппредставництва. Функції

Для виконання своїх складних і відповідальних функцій дипломатичне представництво має у своєму розпорядженні необхідний персонал. У відповідності зі статтею 11 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року при відсутності конкретної угоди про чисельність персоналу дипломатичного представництва держава перебування може запропонувати таку чисельність представництва, яку вона вважає розумним і нормальним, з огляду на обставини й умови, що існують у державі перебування, і потреби даного представництва. Таким чином, оптимальним варіантом вирішення питання чисельності дипломатичного персоналу є укладання угоди між державою, що акредитує, і державою, що приймає. Виходячи з дипломатичної практики, звичайно чисельність персоналу залежить від рівня й інтенсивності відносин між державами і може коливатися від декількох осіб до багатьох десятків співробітників.
Дипломатичний персонал — це особи, що мають дипломатичні ранги (як правило, вони є громадянами держави, що акредитує, але в деяких випадках на дипломатичну посаду можуть бути призначені громадяни держави перебування або третьої держави, але тільки за згодою влади приймаючої держави).
Адміністративно-технічний персонал — до нього належать економісти, бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, канцелярські працівники, представники внутрішньої охорони безпеки посольства й інші співробітники, що виконують адміністративну або технічну роботу (здебільшого це громадяни держави, що акредитує, але можуть прийматися на певні посади і громадяни держави перебування). Їхня роль у дипломатичному представництві також чітко регламентується Віденською конвенцією, згідно з якою «членами адміністративно-технічного персоналу є члени персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва». За своїм службовим і, відповідно, правовим статусом вони відрізняються від співробітників першої категорії, проте сучасне міжнародне право та внутрішнє законодавство ряду країн роблять значні кроки щодо наближення їхнього статусу, у тому числі привілеїв та імунітетів, до статусу дипломатичних агентів. До категорії адміністративно-технічного персоналу відносять референтів-перекладачів, технічних секретарів, стенографістів, бухгалтерських працівників, шифрувальників та інший канцелярський персонал. Всі ці співробітники не мають дипломатичних паспортів та рангів, проте у відрядження за кордон їх направляє міністерство закордонних справ і їм видається службовий паспорт (по суті щось середнє між дипломатичним та загальногромадянським паспортом).
Обслуговуючий персонал включає шоферів, садівників, прибиральників, ліфтерів, покоївок, кур'єрів та інших осіб, що виконують обов'язки з обслуговування дипломатичного представництва (він комплектується з громадян держави, що акредитує, і держави, що приймає).
Відомство іноземних справ держави, що приймає, повинно своєчасно одержувати інформацію про всі призначення і зміни в складі персоналу дипломатичного представництва.
Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права.
Функції дипломатичного представництва України включають:
1) представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних відносин;
2) захист інтересів України, прав та інтересів її громадян та юридичних осіб в державі перебування;
3) ведення переговорів з урядом держави перебування;
4) з'ясування всіма законними засобами становища і подій у державі перебування та інформування про них відповідних органів України;
5) поширення в державі перебування інформації про становище в Україні і події міжнародного життя;
6) заохочення дружніх відносин між Україною і державою перебування та розвиток їх співробітництва в галузі економіки, культури і науки.
Дипломатичне представництво України за дорученням Міністра закордонних справ України може виконувати і консульські функції.
Представницька функція полягає в тому, що дипломатичне представництво держави, що акредитує, представляє її в державі перебування в повному обсязі, тобто воно вправі цілком представляти її політичні, економічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функція заснована на суверенній владі держави — суб'єкта міжнародного права, що має об'єктивне право на представництво (право посольства).
Функція ведення переговорів з урядом країни перебування є основною процесуальною функцією, що вказує на засіб здійснення дипломатичних повноважень. У широкому значенні ця функція розуміється як спілкування дипломатичного представника з владою країни перебування. У вузькому значенні — це переговори з питань укладання міжнародного договору або інших угод. Ця функція заснована на функції представництва, тому переговори в широкому і вузькому значенні дипломатичний представник веде без надання разових повноважень, тому що раніше ним була вручена вірча грамота главі держави перебування.
Інформаційна функція полягає в тому, що дипломатичне представництво має право всіма легальними, припустимими засобами (у рамках законодавства країни перебування) здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація носить багатоаспектний характер, тому що стосується політичної обстановки в державі перебування, розставлення в ній політичних сил, економічної ситуації в країні й інших питань.
Проте інформаційну функцію слід розуміти більш широко. Вона містить у собі зобов'язання не тільки інформувати державу, що акредитує, але і зобов'язання надавати інформаційні послуги суб'єктам, що знаходяться на території країни перебування. Таким чином, будь-який громадянин, організація, тим більше орган держави країни перебування, вправі звернутися в дипломатичне представництво з запитом про надання цікавої йому інформації з конкретних питань. Водночас: слід зазначити, що інформаційна функція повинна здійснюватися дипломатичним представництвом дуже обережно, щоб уникнути порушень законів країни перебування.
Якщо всі перераховані вище функції були вироблені в процесі тривалої міжнародної практики, то функція зміцнення дружніх відносин між державами і співробітництва в галузі економіки, культури і науки з'явилася вже в сучасний період. Ця функція була запропонована делегацією Чехословаччини в процесі проведення Віденської конференції і знайшла своє місце в прийнятому нею кодифікованому документі.

Структура ПР-організації

Подібна структура може ефективно функціонувати тільки у випадку, якщо її керівник є менеджером самого високого рівня, що безпосередньо підкоряється першій особі компанії або фірми. Спори із цього приводу Пітер Грін резюмує таким чином: "Якщо ПР-направление не представлений на найвищому рівні усередині, то воно не запрацює і зовні. Таким чином, якщо ви створюєте ПР-структуру, то не робіть цього несерйозно і не прагніть вирішити свої проблеми дешевше" (Р. 148).
"Біблія" американських ПР-специалистов називає такі чотири переваги створення свого власного відділу по ПР:
1. Робота в команді.
2. Знання організації.
3. Економічність.
4. Доступність для співробітників.
Посада керівника може отримати наступні позначення: ПР-менеджер, ПР-директор. Функції цього керівника, по представленнях Френка Джефкинса, наступні:
- підтримувати правильний імідж організації, її політики, продуктів, послуг і персоналу;
- відстежувати громадську думку і доводити його до керівництва;
- пропонувати керівникам допомогу в питаннях комунікації;
- інформувати громадськість про політику, діяльність, продукти, послуги і персонал, для того, щоб досягти максимального знання і розуміння їх аудиторією.
Структура відділу визначається поглядом вгору і вниз по ієрархічних сходах. Ми розуміємо, що якнайкращим варіантом для керівника ПР-відділу є його включеність в команду вищого управління. Пітер Грін формулює це таким чином: "Незалежно від розміру організації або розміру створюваного ПР-відділу, необхідно мати прямий зв'язок від ПР до керівництва - для ефективності необхідно мати керівника ПР в числі самого вищого керівництва, навіть якщо ПР буде тільки частиною його обов'язків" (Green P. S. - Р. 143).
Для цього зв'язку Френк Джефкинс пропонує наступну структуру ієрархії з тим, щоб ПР-менеджер, з одного боку, був пов'язаний безпосередньо з керівником, а з іншого боку, міг би обслуговувати всі функціональні підрозділи компанії.
Керівник=>ПР-директор=>Менеджер по персоналу,Менеджер по праці,Менеджер з маркетингу,Фінансовий директор
Структуру самого відділу він бачить таким чином: ПР-менеджер=>Секретар=>
Заступник ПР-менеджера=>Секретар=>Редактор внутрішнього журналу,Організатор екскурсій,Фотограф,Відповідальний за видавничу діяльність,Прес-служба та відповідні секретарі.
Ми бачимо в цій структурі таку кількість секретарських посад саме тому, що в ПР багато і чисто механічної роботи, про яку ми часто забуваємо. Наприклад, Пітер Грін так бачить її об'єми:
- складання списку преси для розповсюдження матеріалів;
- здійснення моніторингу преси;
- створення і заповнення інформаційних файлів;
- підбір повної довідкової бібліотеки по групах інтересів, важливих контактах, інформаційних каналах;
- організація подій, складання списку запрошених і т. д.;
- підготовка до публікації і тиражування будь-яких матеріалів: від візиток до звітів;
- встановлення внутрішніх каналів комунікації для визначення цілей ПР, для підготовки всіх акцій і прес-релізів;
- контроль бюджетних витрат відповідно до запланованих витрат.

Структура і функції управління

Європейський союз (Євросоюз, ЄС) - об'єднання 27 європейських держав, що підписали Договір про Європейський союз (Маастріхтський договір). ЄС - поєднує ознаки міжнародної організації і держави, проте формально є ні тим, ні іншим. Союз не є суб'єктом міжнародного публічного права, проте має повноваження на участь в міжнародних відносинах і грає в них велику роль.
Діяльність ЄС відбувається в 3 осн. напрямках:
- Створення правової основи для формування політики спільного ринку, міжнародної торгівлі, монетарної політики, сільського господарства, навколишнього середовища, регіонального розвитку.
- Спільна зовнішня політика та політика безпеки
- Співпраця в правовій сфері та у внутрішніх справах, що передбачає розвиток співробітництва в галузі цивільного та кримінального права, розробку імміграційної політики, прикордонний контроль, спільну боротьбу зі злочинністю у сфері наркобізнесу, торгівлі людьми, обміну інформацією та координації діяльності поліційних інституцій держав-членів.
Структура ЄС:
* Перша опора «Європейські співтовариства» об'єднує в собі попередниць ЄС: Європейське Співтовариство (колишнє Європейське економічне співтовариство) і Європейське співтовариство по атомній енергії (Евратом). Третя організація - Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЕОУС) - припинила своє існування в 2002 році відповідно до того, що фундирував її Паризьким договором.
* Друга опора носить назву «Загальна зовнішня політика і політика безпеки» (ОВПБ).
* Третя опора - «поліцейська і судова співпраця по кримінальних справах».
На сьогодні членство в Євросоюзі, Євроспівтоваристві і Евратоме єдине, всі держави, вступаючі в Союз, стають і членами Співтовариств.
Європейська рада
Найвищий політичний орган ЄС, що складається з держав і урядів країн-членів і їх заступників - міністрів закордонних справ. Членом Європейської Ради є також голова Єврокомісії. У основі створення Європейської Ради лежала ідея французького президента Шарля де Голля про проведення неформальних самітів лідерів держав Європейського союзу.
Рада визначає основні стратегічні напрями розвитку ЄС. Вироблення генеральної лінії політичної інтеграції - основна місія Європейської ради.
Вирішення ради обов'язкові для держав, що підтримали їх.
Європейську Раду слід відрізняти від Ради ЄС і від Ради Европи. Європейська рада - формально не входить в структуру інститутів Європейського союзу. У її рамках здійснюється так зване «церемоніальне» керівництво, коли присутність політиків найвищого рівня додає ухваленому рішенню одночасно і значущість і високу легітимність.
Європейська Комісія - найвищий орган виконавчої влади Європейського союзу. Складається з 27 членів, поодинці від кожної держави-члена. При виконання своїх повноважень вони незалежні, діють тільки на користь ЄС, не має права займатися якій-небудь іншою діяльністю. Держави-члени не мають права впливати на членів Єврокомісії.
Єврокомісія формується кожні 5 років таким чином. Рада ЄС на рівні розділів держав і/або урядів, пропонує кандидатуру голови Єврокомісії, яка затверджується Європарламентом. Далі, Рада ЄС сумісно з кандидатом в голови Комісії формують передбачуваний склад Єврокомісії з урахуванням побажань держав-членів.
Рада Європейського союзу, або, неофіційно, «Рада Міністрів», наділена рядом функцій як виконавчої, так і законодавчої влади, а тому нерідко розглядається як ключовий інститут в процесі ухвалення рішень на рівні Європейського союзу.
У Раду входять міністри закордонних справ держав-членів Європейського союзу. Проте отримала розвиток практика скликання Ради у складі інших, галузевих міністрів: економіки і фінансів, юстиції і внутрішніх справ, сільського господарства і так далі Вирішення Ради мають однакову силу незалежно від конкретного складу, що ухвалив рішення. Під егідою Ради діють численні робочі групи по конкретних питаннях. Їх завдання - готувати вирішення Ради і контролювати Єврокомісію у випадку, якщо їй делеговані певні повноваження Ради.
Основна роль Європарламенту - затвердження бюджету ЄС. Крім того, практично будь-яке вирішення Ради ЄС вимагає або схвалення Парламенту, або принаймні запиту його думки. Парламент контролює роботу Комісії і володіє правом її розпуску (яким, втім, він ніколи не користувався).
Схвалення Парламенту потрібне і при ухваленні в Союз нових членів, а також при укладанні угод про асоційоване членство і торгових домовленостей з третіми країнами.
Європейський суд (офіційна назва - Суд Європейських співтовариств) проводить свої засідання в Люксембурзі і є судовим органом ЄС вищої інстанції.
Суд регулює розбіжності між державами-членами; між державами-членами і самим Європейським союзом; між інститутами ЄС; між ЄС і фізичними або юридичними особами, включаючи співробітників його органів (для цієї функції недавно був створений Трибунал цивільної служби). Суд дає висновки по міжнародних угодах; він також виносить попередні (преюдиціальні) ухвали по запитах національних судів про тлумачення засновницьких договорів і нормативно-правових актів ЄС. Вирішення Суду ЄС обов'язкові для виконання на території ЄС. За загальним правилом юрисдикція Суду ЄС розповсюджується на сфери компетенції ЄС.
Відповідно до Маастріхтським договором Суду надано право накладати штрафи держави-члени, ухвали, що не виконують його.
Палата аудиторів створена для аудиторської перевірки бюджету ЄС і його установ. Склад. Палата складається з представників держав-членів (поодинці від кожної держави-члена). Вони призначаються Радою одноголосним рішенням на шестирічний термін і повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків.
Функції:
1. перевіряє звіти про доходи і витрати ЄС і всіх його інститутів і органів, що мають доступ до фондів ЄС;
2. стежить за якістю управління фінансами;
3. після завершення кожного фінансового року складає доповідь про свою роботу, а також представляє Європарламенту і Раді висновку або зауваження по окремих питаннях;
4. допомагає Європарламенту контролювати виконання бюджету ЄС.
Європейський центробанк був утворений з банків 11 країн ЄС, що входять в Єврозону (Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Австрія, Португалія, Фінляндія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Греція, яка ввела євро з 1 січня 2001 року, стала дванадцятою країною зони євро.
Європейський інвестиційний банк. Створений згідно з Угодою, на базі капіталу, наданого країнами-членами. ЄІБ наділений функціями комерційного банку, функціонує на міжнародних фінансових ринках, надає кредити державним структурам країн-членів.
Економічний і соціальний комітет - консультативний орган ЄС. Утворений відповідно до Римського договору.
Функції. Консультує Радий і Комісію з питань соціально-економічної політики ЄС. Представляє різні сфери економіки і соціальні групи (працедавців, осіб найманої праці і вільних професій, зайнятих в промисловості, сільському господарстві, сфері обслуговування, а також представників громадських організацій).

Комітет регіонів є консультативним органом, що забезпечує представництво регіональних і місцевих адміністрацій в роботі ЄС. Консультує Раду і Комісію і дає висновки з усіх питань, що зачіпає інтереси регіонів.Пленарні сесії проходять в Брюсселі 5 разів на рік.
Інститут Європейського омбудсмена займається скаргами громадян щодо поганого управління якого-небудь інституту або органу ЄС. Вирішення цього органу не носять обов'язкової сили, але мають значний суспільний і політичний вплив.

Становлення принципу рівноваги сил

Термін “баланс сил” має 3 значення:
1. Функціональний закон системи міжнародних відносин, що властивий всім її історичним станам. Каплан: сам термін є тривіальним, бо кожна система міжнародних відносин має баланс сил.
2. Зовнішньополітична діяльність держав, спрямована на підтримку чи відновлення рівноваги політика «балансу сил». Арон: якщо політика могутності означає, що держави не визнають ні арбітра, ні суду, ані закону, вищих за свою волю і завдячують існуванню та безпеці лише собі або союзникам, політика балансу сил передбачає, що жодна держава не може нав'язати іншим волю за винятком, коли володіє настільки могутніми ресурсами, що суперники наперед визнають марність опору;
3. Концептуальний вираз стану системної рівноваги у свідомості теоретиків і практиків міжнародних відносин у форми різних концепцій рівноваги, доктрин, теорій.
Арон: політика рівноваги диктується тим, що державам, які хочуть зберегти незалежність, треба бути обачними не опинитися в залежності від держави, що матиме засоби диктату, яким неможливо чинити опір. Тому політика рівноваги зводиться до маневрів, спрямованих, щоб перешкодити одній державі зібрати сили, які б перевищували сили її суперників, об’єднаних в коаліцію. Розрізняють політику:
Багатополярної рівноваги сукупність правил поведінки, які випливають з небажання держав об’єднатися у вселенській монархії. Держава, яка їх дотримується, діє як національний актор актор, що прагне посилити вплив, але не на стільки, щоб перетворитися на наднаціонального актора. (Каплан):
o Діяти заради розширення своїх можливостей, але краще шляхом переговорів, аніж війни
o Краще воювати, ніж позбавитись можливості розширитися.
o Краще зупинити війну, аніж повністю знищити одного з основних національних акторів.
o діяти проти будь-якої коаліції чи одиничного автора, якщо вони прагнуть домінування стосовно інших акторів системи.
o діяти проти авторів, які підтримують наднаціональні організаційні принципи
o дозволяти тим із основних національних акторів, які були переможені чи обмежені в діях, знову залучатися до системи й приймати їх як рольових партнерів чи сприяти входженню раніше неосновних акторів до категорії основних національних акторів.
Каплан: система балансу сил є мультиполярною й передбачає існування не менше 5 великих держав. Оскільки тут відсутня зовнішня політична сила, яка контролює поведінку національних акторів, незасвоєння одним правил системи уможливлює її руйнування. Політика багатополярної рівноваги перетворюється на політику біполярної рівноваги, якщо система балансу сил трансформується у біполярну систему якщо 2 національні актори та союзники утворюють переважаючі блоки, а організаційна структура одного з них має характер, який неможливо послабити пропозиціями чи винагородами.
Чинники нестабільності системи багатополярної рівноваги:
- існування значимих національних акторів, які не погоджуються грати за правилами.
- існування нац. актора, чиї правила націон. політики орієнтовані на встановлення наднаціон. системи.
- недоліки в інформаційному забезпеченні системи прийняття рішень національними акторами чи персональні девіантні дії окремих людей;
- труднощі матеріально-технічного забезпечення балансу сил.
Політику біполярної рівноваги здійснюють 3 види дійових осіб (Арон), що діють за різними правилами:
o ті, що стоять на чолі коаліції (не дати посилитися другій великій державі або її коаліції й одночасно підтримувати єдність у власній коаліції)
o ті, які зобов’язані брати участь у конфліктах і надавати допомогу одному з головних блоків: 1) інтерес коаліції є їх власним інтересом; 2) інтерес коаліції повністю не збігається з їх власним інтересом.
o держави, які прагнуть і можуть залишатися за конфліктом: 1) зовнішні щодо системи (мають підстави втрутитися, якщо вважають, що перемога 1 з 2 таборів принесе вигоди, які переважають витрати, необхідні для підтримки для досягнення перемоги; бояться перемоги 1 таборів, імовірної без їх втручання). 2) перебувають у системі. Їх вибір придатися до 1 з 2 блоків чи зберегти нейтральність залежить, наскільки безпечно залишатися на самоті. Вирішальним є географічне положення держави та власні ресурси.
Загальні правила здійснення політики біполярної рівноваги (Каплан):
o Прагнути до розширення своїх можливостей порівняно з можливостями іншого блоку.
o Краще воювати будь-якою ціною, ніж дозволити іншому блоку досягти пануючого положення
o прагнути підпорядкувати цілі універсальних акторів своїм цілям, а цілі протилежного блоку цілям універсальних акторів.
o прагнути до розширення свого блоку, але зберігати терпимість щодо країн, які не приєдналися у випадку, якщо нетерпимість може призвести до тяжіння цих країн до протилежного блоку.
Сьогодні поняття балансу сил поступається стратегічного партнерства, щоб акцентувати співробітництво як більш актуальне для постбіполярного світу порівняно з протистоянням сил і могутностей. Стратегічне партнерство 1) наявність принципово важливих для країн-партнерів стратегічних цілей; 2) наявність спільних поглядів з ключових проблем міжнародної політики, глобального і регіонального розвитку.

Система електронної комерції. Електронні гроші.

Під електронною (е-комерція) розуміється така форма комерції, коли вибір і замовлення товару чи послуг виконуються через комп’ютерні мережі, а оплата – через використання електронних документів та платіжних засобів (картки, електронні чеки, електронні гроші). Фактично це система Іnternet-комерції (SІC). Спрощена модель е-комерції складається із:
- власників пластикових карток, які, як правило, через Іnternet мають доступ до віртуальних постачальників послуг (магазинів, банків, туристичних фірм);
- віртуальних постачальників послуг (он-лайн магазини, банки, туристичні фірми, страхові компанії тощо), які дають доступ до своїх каталогів послуг через комп’ютерні мережі;
- платіжної системи, представленої банками-емітентами (картки), банками-екваєрами та процесинговими компаніями і центрами;
-надійної та досить дешевої телекомунікаційної інфраструктури, розвиненої системи стандартизації та аутентифікації клієнтів і постачальників інформації.
Датою народження інформаційних технологій е-комерції вважається 1993 рік, коли почалось масове використання Web-технології в мережі Іnternet.
Система електронної комерції - сукупність програмно-технічних засобів, процедур та правил, використання яких дає змогу споживачу здійснити віддалений доступ до прейскурантів підприємств торгівлі (послуг), виконати замовлення на поставку та оплату замовлених товарів (послуг).
Цікаво відмітити і таку особливість у глобальному інформаційному середовищі: якість послуг стає швидко відомою для широкого загалу фахівців, користувачів (телеконференції, електронні дошки об’яв тощо), що позитивно впливає на ринок послуг.
У цифровому ринковому просторі фінансові трансакції вільно переміщуються між віртуальними представництвами банків, торгових компаній та платіжних систем. Необхідними умовами електронного бізнесу є:
• створення глобального комунікаційного середовища з підтримкою режиму он-лайн;
• розробка програмно-технічних заходів проведення надійних і безпечних платіжних трансакцій;
• наявність простого і надійного клієнтського програмного забезпечення для доступу до джерел фінансово-банківської та торгово-сервісної інформації.
Електронна (або цифрова) готівка – це платіжний засіб, який поєднує зручність електронних розрахунків із конфіденційністю готівкових грошей [27]. В Іnternet представлені дві технології реалізації цієї ідеї. Компанія Mondex пропонує мережеву версію електронного гаманця, реалізовану у вигляді апаратно-програмного комплексу. DіgіCash представила технологію мережевих електронних грошей у чисто програмному варіанті.
1.Електронні гроші мають такий ступінь захисту, що їх неможливо підроблювати навіть теоретично. Якщо ви поклали їх в свій гаманець, можете бути 100%-но упевнені, що їх звідти ніхто не стягне.
Оскільки ваш гаманець створюється комп'ютером, і оскільки ви можете їх створювати скільки завгодно багато, виявити їх третім особам немає ніякої можливості. Таємниця внесків, як мовитися, гарантована. Більш того, щоб завести такий гаманець, ви нікому не зобов'язані давати про себе яких-небудь відомостей. Ви можете такий гаманець відкрити, а через хвилин його закрити назавжди.
2.Зручності, які отримує власник електронного гаманця, мабуть можна уявити собі самостійно. Оскільки число товарів і послуг, які можна придбати за електронні гроші, не відриваючись від свого улюбленого стільця, лавиноподібно росте, ви отримуєте божевільну економію за часом - раз, і бережете свої безцінні нерви - два. Три - це те, що вже існує ряд товарів і послуг, які ви можете придбати тільки за електронні гроші.

3.Власники електронних грошей можуть давати або отримувати кредити.
Багатобанковість, мультивалютність, приголомшлива швидкодія і стійкість до обривів зв'язку - також не остання відмінність цифрових грошей.

Сервіси інтернет

Електронна пошта
Електронна пошта (e-mail) — перший із сервісів Інтернету, найбільш розповсюджений і ефективний. Електронна пошта - типовий сервіс відкладеного читання (off-line). Ви посилаєте ваше повідомлення, як правило, у вигляді звичайного тексту, адресат одержує його на свій комп'ютер через якийсь, можливо, досить тривалий проміжок часу, і читає ваше повідомлення тоді, коли йому буде зручно.
Практично всі сервіси Інтернету, що використовуються зазвичай як сервіси прямого доступу (on-line), мають інтерфейс до електронної пошти, так що навіть якщо у вас немає доступу до Інтернету в режимі on-line, ви можете одержувати більшість інформації, що зберігається в Інтернеті, за допомогою дешевої електронної пошти. Швидкість доставки повідомлень електронної пошти сильно залежатиме від того, яким чином вона передається. Шлях електронного листа між двома машинами, безпосередньо підключеними до Інтернету, займає секунди, і при цьому ймовірність втрати або підміни листа мінімальна.
Мережні новини Usenet
Мережні новини Usenet, або, як їх прийнято називати, телеконференції, — це, мабуть, другий за поширеністю офлайновий сервіс Інтернету. Якщо електронна пошта передає повідомлення за принципом «від одного — одному», то мережні новини передають повідомлення «від одного — багатьом». Механізм передачі кожного повідомлення схожий на передачу чуток: кожен вузол мережі, що довідався про щось нове (тобто отримав нове повідомлення), переказує новину всім знайомим вузлам, тобто всім тим вузлам, із якими він обмінюється новинами. Таким чином, послане вами повідомлення поширюється, багаторазово дублюючись, у мережі, досягаючи за досить короткий час усіх учасників телеконференцій Usenet в усьому світі. При цьому в обговоренні цікавої для вас теми може брати участь безліч людей, незалежно від того, де вони знаходяться фізично, і ви можете знайти співрозмовників для обговорення будь-яких, навіть незвичайних тим.
FTP— передача файлів
Ще один широко розповсюджений сервіс Інтернету — FTP. Розшифровується ця абревіатура як протокол передачі файлів, але при розгляді FTP як сервісу Інтернету мається на увазі не просто протокол, але саме сервіс — доступ до файлів у файлових архівах.
В UNIX-системах FTP — стандартна програма, що працює за протоколом TCP, який завжди постачається з операційною системою. її вихідне призначення — передача файлів між різними комп'ютерами, що працюють у мережах TCP/IP: на одному з комп'ютерів працює програма-сервер, на другому користувач запускає програму-клієнт, що з'єднується із сервером і передає або одержує протоколом FTP-файли. Тут передбачається, що користувач зареєстрований на обох комп'ютерах і з'єднується із сервером під своїм ім'ям і зі своїм паролем на цьому комп'ютері.
Протокол FTP, зрозуміло, оптимізований для передачі файлів. Ця риса і спричинила те, що програми FTP стали частиною окремого сервісу Інтернет. Справа в тому, що сервер FTP можна настроювати таким чином, що з'єднатися з ним можна не тільки під своїм ім'ям, але й під умовним ім'ям anonymous — анонім. Тоді вам стає доступною не вся файлова система комп'ютера, але певний набір файлів на сервері, що складають вміст сервера anonymous FTP, — публічного файлового архіву.
WWW— передача гіпертексту
WWW (World Wide Web — всесвітня павутина) — найбільш популярний і цікавий сервіс Інтернету сьогодні, найпопулярніший і найзручніший засіб роботи з інформацією. Найпоширеніше ім'я для комп'ютера в Інтернеті сьогодні — WWW, левова частка потоку даних Інтернету припадає на частку WWW. Кількість серверів WWW сьогодні можна оцінити тільки приблизно. Кількість Web-сторінок, розвіданих пошуковими серверами, уже давно перевищила мільярд. Швидкість росту WWW навіть вища, ніж у самої мережі Інтернет. Сьогодні WWW — найбільш передова й масова технологія Інтернету.
Сервіси IRC
До інтерактивних сервісів, що використовуються для спілкування людей через Інтернет, належить IRC (Internet Relay Chat — розмови через Інтернет). В Інтернеті існує мережа серверів IRC. Користувачі приєднуються до одного з каналів — тематичних груп і беруть участь у розмові, яка ведеться не голосом, а текстом. Вузли IRC синхронізовані між собою, так що, підключившись до найближчого сервера, ви підключаєтеся до всієї мережі IRC. IRC використовується в основному для розваги.
Сервіси миттєвих повідомлень
Ще одним видом сервісів для спілкування людей через Інтернет є сервіс обміну миттєвими повідомленнями. Існує кілька конкуруючих між собою стандартів на цей сервіс. Найбільш розповсюдженими є ICQ (більше 200 мільйонів зареєстрованих користувачів) і Microsoft Messenger, що вбудовується в усі нові версії Microsoft Windows, починаючи з Windows XP.
Цей сервіс передбачає наявність групи серверів, через які відбувається обмін повідомленнями і клієнтськими програмами, що встановлюються на комп'ютер користувача, і дозволяють відправляти іншому користувачеві текстові або мультимедійні повідомлення, які миттєво доставляються й відображаються в одержувача. Сервіс дозволяє користувачам обмінюватися між собою файлами, проводити конференції за участю декількох користувачів і багато чого іншого.

Роль загальних принципів права

Принципи права — об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку.
Принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв'язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати стрижнем правової матерії.
Усі принципи права можна поділити на:
загальносоціальні
спеціально-соціальні (юридичні)
Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні, морально-духовні та ін.
Спеціально-соціальні (юридичні) принципи права:
• Загальні — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається національна правова система, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї правової системи. Належать до всіх галузей права.
• Галузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається певна галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі.
Властиві конкретній галузі права (наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. — у міжнародному публічному праві).
• Міжгалузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвиваються кілька відповідних галузей права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим галузям права (наприклад, принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду — в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економічної діяльності, свободи укладати договір, необхідності конкуренції та заборони монополізації — у підприємницькому та банківському праві).
Загальні принципи права:
1. Принцип свободи означає, що право виступає як міра свободи — політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свободи реалізується через надання свободи вибору суспільного ладу та форми правління, забезпечення захисту прав людини та задоволення основних потреб її життя, формування органів державної влади шляхом народного волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм гуманістичної моралі, користування різними соціальними послугами держави та приватних осіб та ін.
2. Принцип справедливості означає, що право виступає як міра справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення. Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між практичною роллю різних індивідів (соціальних груп) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і покаранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням. Принцип справедливості є важливим при вирішенні конкретних юридичних справ (приміром, при визначенні міри кримінального покарання). Він конкретизується у принципі рівності.
3. Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рівність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища, рівну відповідальність перед законом, рівний захист у суді.
Важливими складовими елементами принципу рівності є: — єдність (взаємозв'язок) прав і обов'язків, тому що говорити про реальність будь-якого права можна лише за наявності відповідного йому юридичного обов'язку (приміром, право громадянина на судовий захист реалізується через обов'язок судів здійснювати такий захист);
- взаємна відповідальність держави та особи, тому що вони пов'язані взаємними правами та обов'язками.
4. Принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з найважливіших ціннісних характеристик права, домінування у формуванні та функціонуванні правової системи природних не-відчужуваних прав людини. Це — право на життя, здоров'я, особисту свободу та безпеку, право на охорону своєї честі та репутації, недоторканність особи та ін.; створення всіх умов, необхідних для нормального існування та розвитку особи.
5. Принцип демократизму знаходить свій прояв у тому, що право та законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію.
6. Принцип законності виражається у вимогах:
а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);
б) суворого додержання та виконання юридичних норм, правових приписів усіма суб'єктами — громадянами, їх громадськими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також недопустимість зловживання суб'єктивним правом (див. § «Зловживання правом»);
в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадових осіб.
Серед основних принципів права деякі вчені називають правові презумпції та аксіоми (про презумпції див. у § «Презумпції»).
Принципи права слугують загальними орієнтирами у правотворчості та правозастосуванні.

Розвиток інформаційного ринку

Інформаційний ринок утворюється системою економічних, правових і організаційних відносин для торгівлі інформаційними продуктами, послугами та технологіями, яка визначає умови і механізми їх представлення та ціни. Предметом продажу і обміну є інформаційні технології і системи, ліцензії, пакети, товарні знаки, ноу-хау, інженерно-технічні послуги, інформація та різноманітні види інформаційних послуг. Споживачами цього ринку є фізичні та юридичні особи.
Інфраструктура інформаційного ринку охоплює сукупність секторів, кожен з яких охоплює групу людей чи організацій, які пропонують однорідні інформаційні продукти і послуги. В наш час сформувалася ціла сфера інформаційного підприємництва, яка займається виробництвом, торгівлею, посередництвом в інформаційних галузях. Її функціями є управління фінансами і ведення обліку, управління кадрами, матеріально-технічне постачання, організація виробництва, маркетингові дослідження, лізингові операції, консультаційне обслуговування, страхування майна та інформації, організація служби інформаційної безпеки, сервісне обслуговування. На цьому ринку відбувається динамічне зростання кількості покупців та продавців, розширення та інтелектуалізація продуктів та послуг. Фірми з сфери інформаційних технологій займають чільні місця в світовому виробництві.
Для організацій-постачальників інформаційних технологій, пов’язаних з продукцією, характерні зміни життєвого циклу виробів, технологічні стрибки і значно більше число покупців. Кумулятивний ефект цих тенденцій проявляється в різкіших підйомах та падіннях в циклі продаж. Все важче проводити диференціацію продукції, базуючись на спрощених показниках потужності. Маркетинг, обслуговування та стратегія ціноутворення дуже часто визначають успіх чи провал справи. Різниці між секторами постачальників надалі все більше стираються. Встановлення чіткої межі між інформаційними продуктами чи послугами стає проблематичним. Організації поступово переходять від традиційної спеціалізованої діяльності до зовнішніх комплексних розробок.
Інформаційні технології є самі по собі особливим продуктом, коли можна говорити про зупинку експлуатації складових елементів певного покоління. Життєвий цикл інформаційних технологій, як правило, припиняється не в результаті фізичного зношування, а в результаті морального старіння, тобто неможливості задоволення поточних вимог до даної інформаційної технології, коли її модифікація неможлива чи економічно невигідна. Існуючий метод дослідження життєвого циклу продукції, який грунтується на аналізі С-подібної кривої, побудованої в координатах “час-обсяг“, носить обмежений характер, так, як швидше відображає процес розвитку технології, ніж динамічні зміни ринку, і, концентрує увагу швидше на внутрішніх, ніж на зовнішніх факторах.
Не дивлячись на те, що такий метод може бути використаний при дослідженні деяких стабільних розвинутих ринків, він виявляється непридатним для аналізу організацій, що виробляють інформаційні технології. Більшість інформаційних технологій можуть бути охарактеризовані, як “натхненні технологією і підштовхувані ринком“. Запропонований метод аналізу життєвого циклу дозволяє виявити залежність між його певною стадією і динамікою розвитку ринку.
Така концепція життєвого циклу дозволяє аналітикам встановити взаємозв’язок між динамікою ринку і стадією розвитку продукції та визначити на цій основі критичні фактори успіху. Крім того, вона дозволяє оцінити весь набір продукції і послуг в портфелі організації, включаючи периферійні пристрої і програмне забезпечення, а також провести сегментацію ринку, виходячи з інтересів і особливостей поведінки окремих груп споживачів.

Рада Європи

Рада Європи — міжнародна організація 47 держав-членів в європейському просторі.
Членство відкрите для всіх європейських держав, які визнають принцип верховенства закону і гарантують основні права людини і свободи для своїх громадян.
Один з найбільших успіхів Ради це Європейська Конвенція Прав Людини 1950 року, яка слугує основою для Європейського суду з прав людини.
Штаб-квартира Ради Європи знаходиться у Страсбурзі на французько-німецькому кордоні. Спочатку засідання Ради відбувалися в Університетському Палаці Страсбургу, сьогодні Рада Європи засідає в Палаці Європи на околицях міського центру.
Раду Європи не слід плутати іх Радою Європейської Спільноти чи Європейською Радою, оскільки це — окрема організація і не є частиною Євросоюзу.
Рада Європи була заснована, після промови Вінстона Черчілля в Університеті Цюріху 19 вересня 1946 року незабаром по завершенні Другої Світової Війни, в котрій він закликав до створення «Сполучених Штатів Європи» на зразок Сполучених Штатів Америки. Рада була офіційно заснована 5 травня 1949 року Лондонською Угодою, підписаною десятьма країнами-засновниками. Цей договір зараз відомий як Статут Ради Європи.
Країни—засновники Ради Європи: Бельгія,Ірландія,Нідерланди,Данія,Італія,Норвегія,Франція,Люксембург,Швеція,Велика Британія
Цілі:
Пункт 1(a) Статуту твердить:
Мета Ради Європи — досягти більшої єдності між її членами для захисту та впровадження ідеалів і принципів які є їх спільною спадщиною і сприяння їх економічному та соціальному прогресові.
Рада зосереджується на наступних областях:
* Захист демократії і верховенства закону
* Захист прав людини, зокрема:
o Соціальні права
o Лінгвістичні права меншин
* Поширення ідей європейської культурної ідентичності і різноманітності;
* Вирішення проблем, що з ними стикається європейське суспільство, включаючи дискримінацію, ксенофобію, екологічні загрози, СНІД, наркотики та організовану злочинність
* Заохочення стабільності демократії шляхом реформ.

Протоколи Інтернет

Основне, що відрізняє Інтернет від інших мереж, — це його протоколи — TCP/IP. Узагалі, термін TCP/IP зазвичай означає все, що пов'язано з протоколами взаємодії між комп'ютерами в Інтернеті. Він охоплює ціле сімейство протоколів, прикладні програми, і навіть саму мережу. TCP/IP — це технологія міжмережної взаємодії.
Різні частини Інтернету - складові мережі — з'єднуються між собою за допомогою комп'ютерів, вузлів, у такий спосіб Мережа пов'язується воєдино. Мережі ці можуть бути Ethernet, Token Ring, мережі на телефонних лініях, пакетні радіомережі й т.
В Інтернеті існує набір правил поводження з пакетами — протоколи. Протокол IP бере на себе клопіт про адресацію або підтвердження того, що вузли розуміють, що треба робити з вашими даними на шляху їхнього подальшого проходження. Згідно з нашою аналогією, протокол Інтернет працює так само, як правила обробки поштового конверта. На початку кожного вашого послання вміщується заголовок, який несе інформацію про адресата, мережу. Щоб визначити, куди і як доставити пакет даних, цієї інформації достатньо.
Адреса в Інтернеті складається з 4 байт. Байти відокремлюються один від одного крапками: 123.45,67.89 або 3.33.33.3. Насправді адреса складається з кількох частин. Оскільки Інтернет є мережею мереж, початок адреси говорить вузлам Інтернету, частиною якої з мереж є ви. Правий кінець адреси говорить цій мережі, який комп'ютер або хост повинен одержати пакет. Кожен комп'ютер в Інтернеті має в цій схемі унікальну адресу, аналогічно до звичайної поштової адреси, а ще точніше — індексу.
Одна з переваг Інтернету полягає в тому, що одного протоколу IP вже цілком достатньо для роботи (у принципі). Як тільки дані переносяться в оболонку IP, мережа має всю необхідну інформацію для їх передачі з вихідного комп'ютера одержувачеві, однак надзвичайно незручну для користувача. Тому треба побудувати на основі послуг, які надає IP, більш досконалу й зручну систему. Таким чином, наступний рівень Інтернету повинен забезпечити спосіб пересилання великих масивів інформації і подбати про усунення «спотворень», що можуть виникати з вини мережі.
Transmission Control Protocol — це протокол, тісно пов'язаний з IP, що використовується в аналогічних цілях, але на вищому рівні — транспортному. Часто ці протоколи, через їхній тісний зв'язок, іменують разом як TCP/IP. Термін «TCP/IP» зазвичай означає усе, що пов'язане з протоколами TCP і IP. Він охоплює ціле сімейство протоколів, прикладні програми і навіть саму мережу. До складу сімейства входять протоколи TCP, UDP, ІСМР, telnet, FTP і чимало інших. TCP/IP — це технологія міжмережної взаємодії, технологія інтернет. Мережа, що використовує технологію інтернет, називається Інтернет.
Сам протокол TCP займається проблемою пересилання великих обсягів інформації, спираючись на можливості протоколу IP. TCP поділяє інформацію, яку треба переслати, на кілька частин. Нумерує кожну частину, щоб пізніше відновити порядок. Щоб пересилати цю нумерацію разом із даними, він обкладає кожну частину інформації своєю обкладинкою — конвертом, який містить відповідну інформацію. Це і є TCP-конверт. Такий TCP-пакет розміщається в окремий IP-конверт і виходить IP-пакет, із яким мережа уже вміє спілкуватися.
Існує і спрощена версія протоколу TCP, призначена для пересилання невеликих порцій даних — протокол UDP (User Datagram Protocol — протокол дейтаграм користувача). UDP більш простий, ніж TCP, оскільки він не піклується про можливу втрату даних, пакетів, про зберігання правильного порядку даних і т. д. UDP використовується для клієнтів, які посилають тільки короткі повідомлення і можуть просто заново послати повідомлення, якщо відгук підтвердження не прийде досить швидко.

Проблема розширення НАТО

Після підписання Північноатлантичного договору до перших 12 його учасників приєднались 7 держав, збільшивши кількість членів НАТО до 19. Польща, Угорщина і Чеська Республіка вступили до Альянсу в березні 1999 року, отримавши запрошення до вступу на Мадридському саміті 1997 року. Перший саміт НАТО, в якому ці три країни взяли участь як повноправні члени Альянсу, відбувся у Вашингтоні в квітні 1999 року. Тоді керівництво НАТО наголосило на тому, що двері Альянсу залишатимуться відкритими для вступу інших країн і пообіцяли, що НАТО і надалі вітатиме нових членів, які здатні втілювати в життя принципи Договору і робити свій внесок в мир і безпеку в євро - атлантичному регіоні.
У січні 1994 року на Брюссельському саміті керівники країн - членів Альянсу знову підтвердили відкритість Альянсу для членства інших європейських держав, які спроможні втілювати в життя принципи Вашингтонського договору і робити свій внесок у безпеку північноатлантичного регіону.
Після того як у грудні 1994 року міністри закордонних справ країн-учасниць ухвалили відповідне рішення, протягом 1995 року союзники вивчали усі "навіщо" та "як" майбутнього вступу нових членів. У результаті було підготоване "Дослідження з питань розширення НАТО", яке у вересні 1995 року було передане заінтересованим країнам-партнерам і оприлюднене. Викладені у Дослідженні принципи залишаються підґрунтям відкритого підходу НАТО до запрошення нових членів до вступу. Відповідаючи на запитання "навіщо проводити розширення НАТО", дослідники дійшли висновку, що по закінченні холодної війни та зникненні Організації Варшавського договору з'явилась як необхідність, так і унікальна можливість поліпшити безпеку в усьому євро - атлантичному регіоні, не відновлюючи лінії розмежування.
Розширення НАТО є подальшим кроком до основної мети Альянсу - вдосконалення безпеки і поширення стабільності на весь євро - атлантичний регіон, що доповнює ширші тенденції до інтеграції, зокрема розширення ЄС і підсилення ОБСЄ. I це нікому не становить загрози. НАТО залишатиметься оборонним Альянсом, головною метою якого є збереження миру в євро - атлантичному регіоні та безпека його членів.
Що ж до питання про те, "як" розширюватись, Дослідження підтвердило, що, як і в минулому, будь-яке майбутнє збільшення кількості членів Альянсу має здійснюватись через приєднання нових членів до Північноатлантичного договору згідно зі Статтею 10. Після вступу нові члени користуються всіма правами та приймають усі зобов'язання за Договором, їм необхідно погодитись з усіма принципами, процедурами та політикою, які схвалені членами Альянсу на момент їхнього вступу, та виконувати їх. У Дослідженні чітко зазначено, що бажання та спроможність взяти на себе такі зобов'язання не тільки на папері, а й на практиці є вирішальним чинником у прийнятті Альянсом рішення про запрошення тієї чи іншої країни до вступу.
Держави, які втягнуті в етнічні конфлікти або зовнішні територіальні спори, зокрема іредентистські претензії чи спори щодо внутрішньої юрисдикції, повинні врегулювати такі конфлікти в мирний спосіб відповідно до принципів ОБСЄ, перед тим як вони можуть стати членами Альянсу.
На Мадридському саміті в липні 1997 року, в кінці складного і всеосяжного процесу обговорення та інтенсивного індивідуального діалогу із заінтересованими країнами-партнерами, глави держав та урядів членів Альянсу запросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати переговори про вступ до НАТО. Після цього рішення восени 1997 року відбулися переговори з кожною запрошеною країною окремо, а в грудні 1997 року були підписані Протоколи про вступ з кожною з трьох держав. Ці Протоколи про вступ були ратифіковані згідно з власними національними процедурами усіма 16 членами Альянсу та трьома новими членами. В березні 1999 року ці країни офіційно приєднались до Договору.
План отримання членства (MAP) розроблений для того, щоб допомогти бажаючим країнам підготуватись до вступу до Альянсу через надання порад, допомоги та практичної підтримки з усіх аспектів членства в НАТО. Його головні риси:
-щорічне подання країнами, які бажають вступити до Альянсу, індивідуальних національних програм підготовки до майбутнього членства. В них мають бути розкриті політичні, економічні, оборонні аспекти, а також ресурси і питання безпеки;
-цільовий і відвертий механізм зворотного зв'язку з країнами-кандидатами про виконання програм, до якого належать як політичні, так і технічні поради, а також щорічні засідання у форматі 19+1 на рівні Ради, на яких це виконання оцінюється;
-він виконує функцію координатора допомоги, яку НАТО та його члени надають країнам-кандидатам у військовій/оборонній галузі;
-такий підхід до оборонного планування дає країнам-кандидатам змогу виробляти і переглядати планові цілі.
MAP наповнює змістом обіцянку НАТО тримати двері відкритими. Але участь у МАР не гарантує майбутнього членства, так само, і План не складається лише з переліку завдань, які країни-претенденти мають виконати і поставити "галочку". Рішення про запрошення претендентів до переговорів про вступ буде прийматись НАТО на основі консенсусу і в кожному випадку окремо.
Від країн-претендентів очікується досягнення певних результатів в політичних та економічних сферах, Оборонні й військові, Питання ресурсів, Питання безпеки, Правові.

Проаналізувати основні складові визначення ПР

Паблік рілейшнз як наука займається організацією комунікативного простору сучасного суспільства. Американське суспільство паблік рілейшнз так бачить свої завдання: «ПР допомагає комплексному, плюралістичному суспільству ухвалювати рішення і функціонувати ефективніше шляхом досягнення взаєморозуміння між групами і установами. Вона допомагає гармонійному поєднанню приватних і суспільних інтересів». Сучасне суспільство в сильному ступені залежить від комунікативної дійсності. Президенти визначають час свого прильоту до іноземної країни з урахуванням того, щоб потрапити у відповідний випуск новин. Вибори до парламенту - це боротьба комунікацій.
Область, в якій функціонує ПР, можна визначити як суспільну комунікацію. Вона відрізняється як від комунікації буденної, так і від комунікації масової. Буденна комунікація - особова, діалогічна, усна. Масова - неособова, монологічна, друкарська (або інший вид технічної реалізації), що і дозволяє виходити на масову аудиторію. В цілому в масовій комунікації утворюється мозаїка з найрізноманітніших відомостей, оскільки канал цей нейтральний по відношенню до описуваних в ньому об'єктів. На відміну від такого нейтрального каналу система ПР як би замкнута на себе, оскільки розповідає про свої власні об'єкти, частиною яких сама і є. У цьому плані вона зближується з комунікацією буденною, оскільки і в ній мова йде про об'єкти, до яких особисто причетний той, що говорить. З іншої сторони, оскільки ПР повинна виходити на широку громадськість, вона спирається на закономірності спілкування з масовою аудиторією. Тому опора на ЗМК така істотна у разі ПР. Таким чином, ми обкреслили сферу дії ПР.
Перейдемо тепер до конкретних визначень ПР. Дослідники налічили до 500 таких формулювань. Найбільш відомий на території СНД фахівець, автор книги з ПР, Сем Блек пропонує наступне визначення, що узгоджується з офіційно прийнятим: ПР - «це мистецтво і наука досягнення гармонії за допомогою взаєморозуміння, заснованого на правді і повній інформованості» (Блек З., указ. соч. - З. 17). Подібне визначення представляється нам надмірно ідеологизірованним і пригладженим, оскільки воно спирається на слова правда, повна інформованість, гармонія.
Сем Блек принципово відкидає навіть натяк на зближення ПР з пропагандою чи рекламою, наполягаючи, що у ПР мова йде лише про правдиве інформування. Проте, будемо об'єктивні, рамки правдивого інформування, навіть якщо їх визнати, допускають дуже широкий діапазон дій. Правдива інформація - вся і в повному об'ємі - ніколи не буде охоплена ЗМК, і тому підлягає відбору. ПР швидше працює з символічною інформацією, і правда в ній є лише одним з параметрів явища, яке необхідно відобразити. Наприклад, широка публіка цілком згодна з тим, що телебачення є правдивим, оскільки на екрані ми бачимо реальні події, тобто правду. Але в розповіді про завод ми можемо показати робочих як у верстатів, так і під час перекуру. І чомусь саме перший варіант з'явиться на екрані, йтиме позитивна характеризація цього заводу. Хоча і те, і інше уявлення є правдивими. Правда з погляду відповідності реальності не завжди виявляється комунікативною правдою, яка і знаходиться у сфері інтересів ПР.
«Біблія» з ПР дає таке визначення: «ПР є функцією менеджменту, яка встановлює і підтримує взаємовигідні стосунки між організацією і публікою, від якої залежить успіх або невдача. У такому визначенні, на нашу думку, загублений комунікативний характер даної професійної сфери, цим же недоліком страждає і найбільш поширений переклад терміну public relations як "зв'язки з громадськістю". Він втрачений в багатьох інших варіантах, але присутній в таких як "стратегічні комунікації", "суспільні комунікації", "соціальні комунікації"

Принципові ознаки країн із розвинутою ринковою економікою

Зміни, що відбулися в останні десятиліття у структурі та динаміці світового розвитку, дістали відображення у співвідношенні та розташуванні основних економічних сил (підсистем) світового господарства.

Країни з розвинутою ринковою економікою, або промислове розвинуті країни, закріпили своє панівне становище у світовій економіці. Значно збільшився розрив у рівнях економічного та соціального розвитку між ними й країнами, що розвиваються. До цієї підсистеми належить більшість держав — членів Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР). Більшість цих країн вирізняють високий рівень розвитку продуктивних сил на основі інформаційно-технологічного способу виробництва, інтенсивний тип відтворення економіки, всебічний розвиток ринкових сил, підприємництва і конкуренції, досить значний державний сектор в економіці та високий рівень соціального розвитку й добробуту. Ці країни зосередили переважну частину виробничого, економічного та науково-технічного потенціалу світу.
Про рівень їхнього економічного розвитку свідчить і той факт, що в третинному секторі економіки — секторі послуг створюється найбільша частка валового національного продукту та його частка, яка припадає на душу населення.
З погляду узагальнених основних ознак промислово розвинуті країни мають багато спільного в генетичному і функціональному аспектах.
По-перше, в суспільно-економічному плані розвиток їхніх господарств базується на капіталістичному способі виробництва і, незважаючи на еволюцію форм власності, приватна форма була і залишається провідною (насамперед корпораційною, тобто акціонерною). Товарні відносини, які поширюються на всі фактори виробництва, стають всеосяжними і юридичне рівноправними товарно-грошовими відносинами між власниками засобів виробництва і найманими працівниками. Врешті-решт на сучасному етапі національні господарства промислове розвинутих країн функціонують як ринкові економіки.
По-друге, промислове розвинуті країни характеризуються високим рівнем економічного розвитку. Реалізація визначальної мети виробництва в умовах конкуренції — отримання прибутку — спонукає до введення нової техніки та підвищення продуктивності праці, що у свою чергу веде до здешевлення продукції, розширення ринків збуту, стимулює зростання виробництва та економіки в цілому.
По-третє, соціально-економічну зрілість промислово розвинутих країн відображають кардинальні зміни соціальної структури суспільства порівняно з іншими підсистемами світового господарства. Класові відносини, що сформувалися раніше, характеризуються безперервною зміною економічного і соціального стану багатьох груп і прошарків населення у напрямі численних відхилень від чіткого класового поділу. Серед робітничого класу особливо швидко зростає та його частина, яка зайнята переважно нефізичними видами праці. Відмітною рисою економічної діяльт ності буржуазії є використання найманих менеджерів і фахівців, котрих самих можна віднести до буржуазії або середнього класу, який дедалі більшою мірою стає основою громадянського суспільства.
По-четверте, весь попередній розвиток західних країн привів не просто до існування громадянського суспільства, в якому відбулося обособлення людини, людини самої по собі, універсальної особистості, спроможної до самовираження і соціального просування. В цих країнах склалася тришарова структура, в основі якої лежить розвинута ринкова економіка, політичну надбудову складають державні інституції представницької демократії, а між ними існує структура самодіяльних організацій з добровільним членством —: політичні нарти і громадські організації.

Узагальнюючи названі основні ознаки промислово розвинутих країн, можна зробити висновок, що останні являють собою висо-корозвинуту економічну систему, є самоорганізуючим і відкритим утворенням, здатним до постійного розвитку і взаємодії з іншим середовищем — іншими підсистемами світового господарства. Тому стан господарського розвитку розвинутих країн, їхня внутрішня і зовнішня економічна політика по суті справляють визначальний вплив на основні напрями науково-технічного розвитку і структурної перебудови в світовій економіці, стан та динаміку світового ринку. З огляду на історичні особливості, поєднання або добір факторів економічного розвитку, організацію економічних процесів та роль окремих елементів механізму господарювання (держави, ринкових сил, інституційної структури ринків та ін.) можна виділити кілька моделей розвитку промислово розвинутих країн.

ПР у ЗП.

PR-стратегія у зовн політиці держави містить два аспекти – внутр та зовнішній, пов’язані відповідно із впливом на внутрішню (населення та інституції цієї країни) та зовнішню (населення та інституції ін країн) громадськість. Неможливо здійснювати зовнішню політику, не враховуючи при цьому внутр становища держави. Владні структури не можуть ігнорувати думки суспільства, і для того, щоб зробити серйозний крок у зовніш політиці, їм необхідно підготувати громадську думку всередині країни, спиратися на неї у своїй міжнар діяльності.
До завдань внутрішніх міжнародних PR у галузі ЗП Тихомирова Є.Б. відносить такі: 1)запобігання виходу суперечливої за своїм змістом інформації із зовнішньо-політичних відомств та з уст посадових осіб, що представляють країну на міжн форумах; 2)інформування внутрішньої громадськості з питань зовнішньополітичної діяльності держави; 3)створення в країні громадської підтримки обраному зовнішньополітичному курсові; 4)вивчення громадської думки щодо зовнішньополітичної діяльності держави, її пріоритетів та напрямів; 5)встановлення пріоритетів у розпорядку зовнішньополітичних акцій, визначення тієї, яка здатна отримати громадське схвалення; 6)формування позитивного іміджу державних структур, що здійснюють зовнішню політику (президент, МЗС, комітети парламентів, які провадять зовнішню політику).
До завдань зовнішніх аспектів міжнародних PR у галузі зовнішньої політики Тихомирова Є.Б. відносить такі: 1)інформування світової громадськості про зовнішньополітичний курс країни, її діяльність на міжн арені; 2)забезпечення міжнародної підтримки і симпатій світової громадськості щодо зовнішньополіт курсу країни та її діяльності на міжнародній арені; 3)вплив на зовнішню політику інших країн через громадську думку їхнього населення (шляхом використання засобів масової інформації конкретної країни та власних ЗМІ, що поширюють діяльність на цю країну; шляхом використання діаспори тощо); 4)інформаційне забезпечення візитів.
Функції прес-служби: 1)Моніторинг повідомлень ЗМК та оперативне реагування на негативні випади конкурентів; 2)Організація заходів лідера (уряду, партії, адміністрації) з участю преси і контроль за ними; 3)Каталогізація позитивних відгуків для продальшлго використання з метою реклами; 4)Підготовка лідера і членів команди до виступів перед журналістами; 5)Організація регулярної появи лідера і членів команди в аудіовізуальних і друкованих ЗМК; 6)Регулярне постачання ЗМК інформації, пов’язаної з лідером.

Послуги Інтернет автоматизованого пошуку інфо

Сучасний рівень розвитку апаратних та програмних засобів зробив можливим широке застосування баз даних оперативної інформації на всіх рівнях управління. Широке впровадження персональних комп’ютерів в інформаційні системи різноманітного призначення забезпечує підґрунтя для створення в Україні єдиного інформаційного простору господарської, економічної та політичної діяльності держави. Приоритетним стає питання отримання якісної, достовірної та своєчасної інформації.
Більшість досліджень в цієї галузі присвячено адаптивним пошуковим засобам, які дозволяють користувачеві отримувати найбільш прийнятні та корисні саме для нього матеріали.
Адаптивна фільтрація інформації – класична технологія з області інформаційного пошуку. Її мета – знайти декілька елементів, що відповідають інтересам користувача, у великому об’ємі документів. У Інтернет ця технологія використовується як у пошуковому контексті, так і в контексті перегляду. Вона може бути застосована для пристосування результатів веб-пошуку, із використанням фільтрації і впорядкування і для вироблення рекомендацій щодо найбільш відповідних документів серед отриманого набору, використовуючи генерацію посилань.
Існує два принципово різних типи механізмів, які можуть розглядатися, як дві різні технології – фільтрація на основі вмісту і сумісна фільтрація. Перша спирається на вміст документа, тоді як остання абсолютно ігнорує вміст, намагаючись замість цього підібрати користувачів, які будуть зацікавлені в однакових документах. У цьому випадку пошук проводиться в два етапи: пошук і формування тематичних колекцій та відбір відповідної колекції (або кластера) на підставі метаопису користувача
До систем автоматизованого пошуку інформації в мережі Internet належать такі системи.
• Gopher - найпоширеніший засіб пошуку інформації в мережі Internet, що дозволяє знаходити інформацію по ключовим словам і фразам. Робота із системою Gopher нагадує перегляд змісту, при цьому користувачу пропонується пройти крізь ряд вкладених меню і вибрати потрібну тему. У Internet у даний час понад 2000 Gopher-системи, частина з яких є вузькоспеціалізованими, a частина містить більш різнобічну інформацію. Gopher дозволяє одержати інформацію без вказівки імен і адрес авторів, завдяки чому користувач не витрачає багато часу і нервів. Він просто повідомить системі Gopher, що саме йому потрібно, і система знаходить відповідні дані. Gopher-серверів понад двох тисячі, тому за їхньою допомогою не завжди просто знайти необхідну інформацію. У випадку виниклих утруднень можна скористатися службою VERONICA. VERONICA здійснює пошук більш ніж у 500 системах Gopher, звільнюючи користувача від необхідності переглядати їх вручну.
• WAIS - ще більш потужний засіб одержання інформації, чим Gopher, оскільки воно здійснює пошук ключових слів у всіх текстах документів. Запити посилаються в WAIS на спрощеній англійській мові. Це значно легше, ніж формулювати їх на мові алгебри логіки, і це робить WAIS більш привабливою для користувачів-непрофессіоналів. При роботі з WAIS користувачам не потрібно витрачати багато часу, щоб знайти необхідні їм матеріали. У мережі Internet існує більш 200 WAIS - бібліотек. Але оскільки інформація рекомендується переважно співробітниками академічних організацій на добровільних початках, велика частина матеріалів відноситься до області досліджень і комп'ютерних наук.
• WWW - система для роботи з гіпертекстом. Потенційно вона є найбільш потужним засобом пошуку. Гипертекст з'єднує різноманітні документи на основі заздалегідь заданого набору слів. Наприклад, коли в тексті зустрічається нове слово або поняття, система, що працює з гипертекстом, дає можливість перейти до іншого документу, у котрому це слово або поняття розглядається більш докладно. WWW часто використовується в якості інтерфейсу до баз даних WAIS, але відсутність гіпертекстових зв'язків обмежує можливості WWW до простого перегляду, як o Gopher. Користувач із своєї сторони може задіяти можливість WWW працювати з гіпертекстом для зв'язку між своїми даними і даними WAIS і WWW таким чином, щоб власні записи користувача як би інтегрувалися в інформацію для загального доступу. Насправді цього, звичайно, не відбувається, але сприймається саме так.
Практично всі послуги мережі побудовані на принципі клієнт-сервер. Сервером у мережі Internet називається комп'ютер спроможний надавати клієнтам (у міру приходу від них запитів) деякі мережні послуги. Взаємодія клієнт-сервер будується звичайно в такий спосіб. По приході запитів від клієнтів сервер запускає різноманітні програми надання мережних послуг. В міру виконання запущених програм сервер відповідає на запити клієнтів. Все програмне забезпечення мережі також можна поділити на клієнтське і серверне. При цьому програмне забезпечення серверу займається наданням мережних послуг, a клієнтське програмне забезпечення забезпечує передачу запитів серверу й одержання відповідей від нього.
Пошукові системи поділяються на тематичні (класифікатори) та індексні системи пошуку.
Тематичні системи пропонують користувачам список категорій, в якому Web-сторінки впорядковуються за ієрархічною схемою. Переміщуючись по дереву каталогів, можна послідовно обмежити область пошуку й у результаті отримати список посилань на WEB-вузли, що пов'язані з потрібною темою. Для використання класифікаторів щодо пошуку інформації необхідно точно знати, до якої категорії належить ця інформація. Крім того, необхідно мати на увазі, що класифікація ресурсів виконується людиною і тому може бути суб'єктивною. До тематичних пошукових систем належать: www.mckinley.com, www.yahoo.com, www.list.ru та інші.
Індексні системи виконують пошук сторінок, що містять задані ключові слова. По закінченні пошуку система виводить список сайтів, які задовольняють заданим критеріям. Критерієм може бути слово, набір слів або логічний вираз.
Методи індексування поділяють на статистичні, теоретико-інформаційні та ймовірні.
До індексних пошукових систем відносяться: www.excite.com, www.altavista.com, www.infoseek.com, www.lycos.com, www.rambler.ru, www.yandex.ru, www.search.avanport.com.
Останнім часом більшість пошукових систем поєднують в собі можливості як класифікаторів, так і індексів.

Порядок встановлення консульських відносин

Окрім багатосторонньої Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, держави дуже часто практикують укладання двосторонніх консульських конвенцій, у яких обговорюється число консульських установ держав на території одна одної, місце розташування консульських округів, привілеї та імунітети персоналу консульств і т.д. До джерел консульського права належить і внутрішнє законодавство держав, що регулює консульські відносини(Консульський статут України).
Задачами консульських установ України відповідно до Консульського статуту України є:
— захист за кордоном прав і інтересів України, юридичних осіб і громадян України;
— сприяння розвитку дружніх відносин України з іншими державами, розширенню економічних, торгових, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв'язків і туризму;
— сприяння вихідцям з України та їхнім спадко
ємцям у підтримці контактів з Україною.
У відповідності зі статтею 2 Віденської Конвенції про консульські зносини 1963 року встановлення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою. Встановлення дипломатичних відносин означає й одночасне встановлення консульських відносин, якщо інше не обговорюється заінтересованими державами. Розірвання ж дипломатичних відносин не спричиняє автоматичного припинення консульських відносин. Держави, що не підтримують між собою дипломатичні відносини, можуть установлювати між собою консульські відносини. Цей вид відносин є складовим елементом визнання нової держави de facto. У той же час у державі, де немає дипломатичного представництва, консульські установи можуть здійснювати деякі з дипломатичних функцій.
Главою консульської установи є консул. Статус глави консульської установи відрізняється від статусу глави дипломатичного представництва насамперед тим, що консул не здійснює представницьких функцій своєї держави в державі перебування. Взагалі функції консулів мають відносно вузький і конкретний характер і здійснюються ними в межах консульського округу. Держави у своїй практиці використовують призначення як штатних консулів, так і позаштатних (почесних) консулів. Останні звичайно призначаються з числа осіб, які постійно мешкають у державі перебування консульства, вони можуть бути як громадянами держави, що призначає, держави перебування, так і громадянами третьої держави. Часто почесними консулами є адвокати,-бізнесмени, діячі культури, що мають високий авторитет у державі перебування. Почесні консули не перебувають на державній службі держави, що призначає, і не одержують від неї заробітної плати, тому даний інститут економічно вигідний. За існуючим правилом збори, що стягуються почесним консулом за консульські послуги, що робляться ним, йдуть у його прибуток. Україна в перші роки своєї незалежності достатньо часто вдавалася до використання цього інституту. Перші почесні консули України призначалися з числа закордонних громадян українського походження.
Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі.
У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ:
1. Генеральне консульство;
2. Консульство;
3. Віце-консульство;
4. Консульське агентство.

Поняття МПП. Джерела

Міжнародне публічне право являє собою особливу правову систему договірних і звичайних юридичних норм, що регулюють правовідносини держав та інших суб'єктів міжнародного права з метою забезпечення миру і співробітництва.
Як правовій системі міжнародному публічному праву властиві деякі загальні ознаки національних систем права. Це виражається в тому, що:
- вона має державно-вольовий характер;
- вона являє собою систему юридичних норм, що регулюють певні суспільні відносини;
- дотримання норм міжнародного публічного права забезпечується спеціально розробленими заходами і навіть, у певних випадках, державним примусом.
Міжнародне публічне право відрізняється від національного права:
- за суб'єктами права;
- за предметом правового регулювання;
- за способом утворення;
- за способом реалізації.
Питання про джерела міжнародного права, взагалі, і утворення цих джерел, зокрема, значною мірою сприяє більш глибокому розумінню і з'ясуванню юридичної природи міжнародного права.
У загальному плані джерела міжнародного права - це форми, за допомогою яких виражається і закріплюється якесь правило (або комплекс правил) поведінки суб'єктів міжнародного права. В основі цих правил (норм) лежить міжнародне визнання, що досягається, як це вже відзначалося, узгодженням воль суб'єктів міжнародного права або визнанням із боку цих суб'єктів правомірності довгостроково існуючої практики застосування.
Дуже характерними у сфері визначення джерел міжнародного права є положення Статуту Міжнародного Суду ООН.
Стаття 38 Статуту джерелами міжнародного права називає:
- міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні (тобто договори);
- міжнародні звичаї як доказ загальної практики, що визнана як правова норма:
- загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
- судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй — як допоміжний засіб для визначення правових норм.
Міжнародно-правовий договір, за змістом Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., є найважливішим джерелом сучасного міжнародного права.
Міжнародний звичай - це правило поведінки, що склалося в результаті тривалого застосування і визнане державами як обов'язкове.
Протягом багатьох століть звичай був основним джерелом міжнародного права, і лише з кінця XIX століття звичаї стали перекочовувати в договірне право, і отже, сфера дії звичайного права звузилася.
Договір і звичай є універсальними, тобто загальними джерелами міжнародного права, і їхня юридична чинність обгрунтована самою суттю міжнародного права (тобто загальним визнанням і добровільним дотриманням). Це традиційні джерела. Однак вони, як джерела, не єдині.
До інших джерел сучасного міжнародного права варто віднести резолюції міжнародних організацій (особливо спеціалізованих установ ООН), акти міжнародних конвенцій і нарад,' рішення Міжнародного Ряд учених розглядає резолюції міжнародних організацій та акти міжнародних конференцій і нарад як джерела "м'якого права" (зокрема І. І. Лукашук). До числа таких актів можна віднести Заключний акт НБСЄ 1975 р. і Резолюції з проблем захисту навколишнього середовища Конференції в Ріо-де-Жанейро 1992 p.. Паризьку хартію для нової Європи 1990 р. Однак, щоб акти міжнародних конференцій і нарад стали джерелами міжнародного права, необхідна яскраво виражена згода на це учасників конференції або наради. Щодо резолюцій міжнародних організацій, то необхідне ще й визнання цих резолюцій як джерела державами членами організацій Суду ООН та ін., а також різні прецеденти. Практика використання прецедентів останнім часом розширюється і навіть одержала назву "прецедентне право".

Поняття МВ і дефініції

Авторство у винаході терміна "міжнародні відносини" належить англійському мислителю Джеремі Бентаму (1748-1832), що розумів під ним стосунки між державами. Згодом він був сприйнятий юристами і застосовувався винятково для позначення правових міждержавних взаємодій. Незважаючи на всю ніби-то простоту й очевидність відповіді на питання "що таке міжнародні відносини?", вона зовсім не така однозначна. Ще на початку ХX ст. важко було визначити межі предмету міжнародних відносин і доказово репрезентувати його. Зокрема цього не вдалося зробити голландському історику Б.Г.М. Влекке, який очолив першу кафедру міжнародних відносин у Лейдені. Він у своїй інаугураційній промові так і не зміг дати визначення міжнародних відносин як наукової дисципліни. Відомий французький соціолог Р. Арон пояснював цей факт тим, що міжнародні відносини не мають точно окреслених меж і їх не можна матеріально відділити від інших суспільних феноменів, хоча уже напередодні й під час першої світової війни основна увага в дослідженні міжнародних відносин зверталася на дипломатичну історію, а в міжвоєнні десятиріччя - на проблеми функціонування міжнародного права та діяльності міжнародних організацій. Дійсно, відсутність об'єкта у "фізичному розумінні", тобто як окремо існуючої реальності, не пов'язаної з іншими проявами політичного (наприклад, у внутрішньосуспільних відносинах), характерно нe тільки для Міжнародних відносин, але і для політології (якщо розуміти під нею внутрішньополітичну теорію), і для економіки. Саме це й підкреслював Р. Арон). Після другої світової війни були сформовані дві концепції або два підходи до розуміння змісту і направленості міжнародних відносин. Перший одержав назву традиціоналістського" і найбільш повне втілення знайшов у працях американського політолога Ганса Дж. Моргентау (наприклад, "Політика націй"). Учений визначав міжнародні відносини як "політичні взаємини між націями", в основі яких лежить боротьба за владу -- єдиний "національний інтерес" для всіх учасників або акторів міжнародного життя. Це, на його думку, зумовлюється їхньою природною схильністю до насильства й жагою влади. Прихильники другого підходу -- "модерністського" -намагалися сформулювати більш широкі та різнобічні уявлення про сутність міжнародних відносин. Але на практиці вони часто ігнорували загальні соціальні закономірності й обмежували дослідження міжнародних відносин пошуками шляхів оперативного втручання у їх розвиток. Найчастіше "модерністи" розглядали тільки окремі компоненти міжнародного життя, наприклад процес прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізації та втілення у життя. Тому наука про міжнародні відносини фактично зводилася до визначення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, найчастіше до вивчення політики окремих держав, хоча й не завжди. Фактично М. Мерль запропонував ввести новий критерій для визначення специфіки міжнародних відносин і назвав його "критерієм локалізації". За цим критерієм специфіка міжнародних відносин визначається як "сукупність угод або потоків, які перетинають кордони або ж мають тенденцію до перетинання кордонів". Таке визначення дозволяє враховувати особливості кожного етапу в розвитку міжнародних відносин і не зводити їх лише до міждержавних взаємодій.
- це системна сукупність політичних, економічних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних та інших зв'язків і відносин між суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи. різноманітні організації тощо.
- це сукупність економічних, політичних, культурних, правових, ідеологічних, дипломатичних зв'язків і взаємовідносин між народами, державами і системами держав, економічними та політичними організаціями на міжнародній арені.
- це система реальних зв'язків між державами, які виступають і як результат їхіх дій, і як свого роду середовище, простір, у якому існує світова політика.
- особливий тип суспільних відносин, які виходять за межі внутрішньосуспільних стосунків і територіальних утворень. Це система міждержавних і недержавних інтеракцій (взаємодій) у глобальному, регіональному масштабі, або на рівнв двосторонніх відносин. Їх мета полягає у створенні найвигідніших умов для функціонування і розвитку суб”єктів взаємодії.
-область міждисциплінарного наукового знання, в якій застосовуються методи і методики широкого діапазону, націлені на обробку параметрів різного роду та ступеню складності; перевіряються гіпотези та теорії, що пояснюють найрізноманітніші прояви суспільної взаємодії.