Міжнаціональні і міждежравні конфілкти

До числа найбільш складних і відносяться міжнаціональні конфлікти. Це форма міжгруппового конфлікту, у якому групи з протилежними інтересами розрізняються по етнічному (національному ознаці). У повсякденній практиці під час обговорення міжнаціональних відносин, чи ефективності неефективності національної політики держави, звичайно, маються на увазі визначені нації. При цьому різні нечисленні етнічні групи особливо не виділяються, хоча їхня кількість, наприклад, у Росії досить значно. Тому більш точним буде застосування, у тому числі і до конфліктів, поняття «етнос» - народ, плем'я, група людей, що говорять на одній мові, що визнають своє єдине походження, що володіють своїми звичаями й укладом життя, що відрізняє їх від інших груп. Нація ж - це соціально-історична спільність людей, сукупність громадян держави, що мають спільність території і мови, соціально-економічної і культурного життя. Міжетнічна політика держави покликана регулювати соціально-політичні відносини з метою узгодження інтересів різних етнічних і національних груп і найбільш повного задоволення їхніх потреб.
Однієї з основних причин загострення міжнаціональних відносин і виникнення етносоціальних конфліктів у нас стала криза всіх структур влади в СРСР і використання національних інтересів корумпованими групами в колишніх союзних республіках, перенос соціального невдоволення у сферу міжнаціональних відносин. Не можна не бачити також і роль штучно розпалюваної релігійної нетерпимості.
Для таких конфліктів характерний визначений рівень організованості дій поряд із масовими безладдями, сепаратистськими виступами аж до громадянської війни. Оскільки вони виникають у багатонаціональних державах, будь-який внутрішній конфлікт у них неминуче здобуває політичний характер. Тому часом буває важко провести чітку грань між соціальним, політичним і міжнаціональним конфліктом. Етнічний конфлікт може виражатися в різних формах, починаючи з нетерпимості і дискримінації на міжособистісному рівні і, кінчаючи масовими виступами за відділення від держави, збройними зіткненнями, війною за національне звільнення. Так розвивалися події у Нагорному Карабасі, Чеченській республіці, Молдавії, Грузії після розпаду СРСР.
Соціально-політичний конфлікт у будь-якім суспільстві виконує визначені функції. Він може впливати на формування потрібної рівноваги сил у суспільстві, хоча ця рівновага буде носити тимчасовий характер. Він може сприяти і більш повному виявленню протилежних інтересів, переоцінці існуючих суспільних цінностей і норм, а також виявити дисбаланс сил і породити дестабілізацію суспільства. З урахуванням цих факторів у демократичному суспільстві необхідний пошук ефективних механізмів. здатних запобігти переростанню конфліктів у деструктивне руйнівне русло з непередбаченими наслідками.
Прийнято класифікувати конфлікти по різних підставах:
- по суб'єктах - міжособистісні, міжпартійні, міждержавні;
- по масштабі - місцеві, регіональні, глобальні;
- по впливі на суспільство - системні, потребуючі цілісного перетворення суспільства, і підсистемні, що вимагають перетворення окремих сфер суспільства (соціальної, культурний).
Конфлікт між окремими особистостями виникає як наслідок протиріч у взаємовідносини людей на виробництві і побутовому ґрунті. І дозволяється він відповідно до існуючого нормами міжособистісного спілкування. Конфлікт між особистістю і суспільством найбільше часто торкається сфери виробництва й розподілу товарів і послуг, матеріальних благ, контролю за поводженням людей, необхідного для нормального функціонування суспільства. Ця група конфліктів зв'язана із соціальними, економічними, емоційними відносинами людей, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу, що торкнувся всі сфери сучасного виробництва й керування, побутові і сімейні відносини.
Конфліктні ситуації між соціальними групами, класами зводяться до протиборства відносно можливо повного задоволення їхніх інтересів. Це стосується насамперед відносин влади. Міжнаціональні й міждержавні конфлікти торкають буквально весь спектр відносин між конфліктуючими сторонами, усього суспільства.
Розрізняють також рівні конфліктів. Конфлікт, що охоплює все суспільство, що виявляється розколотим на два протилежних табори, відносять до макрорівня. Його об'єктивна база - наявність у суспільстві соціальних шарів, зацікавлених у руйнуванні, зміні його основ.
Існує також класифікація конфліктів по формах прояву й розвитку:
- конфлікти типу «сутичок», коли протиборчі сторони розділяють непримиренні протиріччя й результатом може стати тільки перемога однієї зі сторін;
- конфлікти типу «дебатів», коли ведеться суперечка, маневрування й обидві сторони розраховують на досягнення угоди (компромісу);
- конфлікти типу «ігор», коли сторони діють у рамках загальних правил і тому конфлікт не завершується руйнуванням усієї сукупності відносин між конфліктуючими.
Зі сказаного випливає, що аналіз конфліктів неможливо підігнати під якусь єдину універсальну схему, що не існує деяких універсальних рецептів дозволу конфліктів. Однак практика виробила визначену методологію (систему мір), що дозволяє з урахуванням особливостей кожного конкретного конфлікту домагатися його дозволу.
Існує дві основні галузі наукових досліджень щодо мирного, ненасильницького вирішення конфліктів. Перша галузь розвивається в межах правових дисциплін і спрямована на аналіз юридичних норм урегулювання конфліктів. Друга — орієнтована на дослідження пошуку консенсусу між учасниками політичним шляхом. Цим і займається політична конфліктологія.
Перший шлях — соціальне маневрування — передбачає перерозподіл частини суспільного продукту в інтересах опозиції. Цей перерозподіл залежить від розмірів суспільного продукту, рівня соціальної і політичної напруженості, гнучкості того прошарку суспільства, у якого відбирають частину суспільного продукту, професіоналізму політичного керівництва та ін. Форми використання цього шляху залежать від рівня соціально-економічного розвитку суспільства. Він є своєрідним "клапаном", що випускає "пару" народного невдоволення.
Другий шлях — політичне маневрування — включає широкий спектр заходів щодо забезпечення перетворення різних інтересів у стійкий політичний альянс, який фактично сприятиме функціонуванню існуючої політичної влади
Третій шлях — політичне маніпулювання, яке застосовує політична влада для забезпечення свого стабільного функціонування. В більш вузькому значенні під політичним маніпулюванням розуміють цілеспрямований вплив на суспільну свідомість, передусім через канали масової комунікації.
Як правило, засоби масової інформації в основному знаходяться в руках панівних у суспільстві політичних сил, саме тому їхня діяльність орієнтована на стабілізацію існуючої політичної системи. Суттєву роль відіграють засоби масової інформації у здійсненні такого способу попередження конфліктів, як "створення образу ворога", сенс якого полягає у покладанні відповідальності за невирішені проблеми на інші політичні сили (наприклад, на опозицію), що відволікає увагу населення від гострих політичних та соціальних проблем.
Четвертий шлях — інтеграція контреліти в політичну систему. Дестабілізація суспільної системи сприяє формуванню контреліти, що відіграє роль інтегратора суспільного невдоволення. Контреліта рекрутується за рахунок нестандартно мислячих, талановитих людей, які в силу різних обставин не увійшли до складу правлячої еліти. І хоча влада намагається у будь-який спосіб нейтралізувати такого суперника, іноді це вдається. Представників контреліти можна інтегрувати в політичну систему, залучаючи їх до складу правлячої еліти, якщо кінцеві політичні інтереси ЇЇ не суперечать позиції правлячих кіл.
П'ятий шлях — послаблення опозиції. Якщо контреліта не ставить за мету повну дестабілізацію існуючої системи, то опозиція має чіткі наміри створити власну систему. Це вимагає від політичного керівництва послабити дії опозиції, для чого використовуються такі способи:
> упереджуюча ініціатива в заходах, які збиралася здійснити опозиція;
> викриття корисливої мети членів опозиції;
> доведення неспроможності досягнення цілей, поставлених опозицією;
> формування недовіри до опозиції з боку її прихильників;
> стимулювання "перебіжчиків" від опозиції введенням їх у владні структури;
> нейтралізація лідерів опозиції.
Зазначимо, що нейтралізація лідерів може відбуватися внаслідок: задоволення їх домагань шляхом залучення до влади; певного рольового переміщення — надання можливості брати участь у вирішенні проблем; психологічної ізоляції — абсолютизація певних політичних позитивних якостей, нестримна похвала, що сприяє відриву лідерів від опозиції; психологічного зближення через скорочення неформальної дистанції між владою та опозицією; непрямої дискредитації — пропозиція очолити заздалегідь безнадійну справу; психологічної девальвації — підтримка альтернативних лідерів опозиції; ізоляції лідера від його прибічників — залишення "генерала без армії".
Шостий шлях — силовий тиск. Форми застосування силового тиску коливаються від встановлення відкритої диктатури, спрямованої на насильницьке викорінення негативного ставлення до системи, до застосування опосередкованих методів тиску. При цьому влада, звичайно, дотримується таких норм права, як оголошення надзвичайного стану, репресії, заборона опозиційних партій тощо.
Силовий тиск застосовується в суспільствах з низькою політичною активністю громадян, де домінує консервативне мислення і зберігається жорстка ієрархічна структура. Якщо силовий тиск не виходить за межі розумного, він сприймається без зайвого спротиву.
Сучасні конфлікти — головний чинник дестабілізації. Вони можуть набувати різних якісних форм політичної боротьби — насильницьких чи ненасильницьких, мирних. Від вдалого вибору форми боротьби значною мірою залежить, чи буде досягнута опозиційними силами їхня мета, чи буде розв'язаний конфлікт і політична криза подолана в їхніх інтересах.